Соціальна установка дослідження конкретного об'єкта

Дослідження соціальної установки (або атитюду) - мініатюрна копія американської соціальної психології й тому - саме той об'єкт, на якому можна простежити й піддати аналізу майже всі проблеми, що виникають як на загальнотеоретичному, так і на теоретико-методологічному рівні.

Поняття соціальної установки було уведено в 1918 р. У. Томасом і С. Знанецьким. Вони визначали її як психологічний процес, розглянутий у відносинах до соціального миру й узятий насамперед у зв'язку із соціальними цінностями. «Цінність, - говорили вони, - є об'єктивна сторона установки. Отже, установка є індивідуальна (суб'єктивна) сторона соціальної цінності». Томас і Знанецький неодноразово підкреслювали значення для розуміння соціальної установки того факту, що «вона по своїй істоті залишається чиїмсь станом». У цьому визначенні соціальна установка представлена як психологічне переживання індивідом значення або цінності соціального об'єкта. Вона функціонує одночасно як елемент психологічної структури особистості і як елемент соціальної структури, оскільки зміст психологічного переживання визначається зовнішніми, локалізованими в соціумі об'єктами.

Будучи зверненою одною своєю гранню до соціології, а іншої - до психології, поєднуючи афекти, емоції і їхній предметний зміст у єдине ціле, соціальна установка представлялася саме тим поняттям, що, здавалося, могло лягти в основу теоретичного пояснення соціально значимого поводження.

У соціальній психології вона була прийнята з особливою готовністю, оскільки представлялася саме тією вихідною одиницею, що зможе виконати роль, подібну ролі хімічного елемента в хімії, атома у фізику, клітки в біології.

Спроби знайти й запропонувати такий елемент у соціальній психології численні. До них можна віднести концепцію Мак Дугалла, у якого цю роль виконував «інстинкт», а також теорії, побудовані на таких одиницях, як «звички», «почуття» і т.п. Ці вихідні елементи були відкинуті як занадто умоглядні, невизначені й, головне, що не піддаються емпіричному дослідженню. Тому, коли з'явився концепт, доступний для визначення й у той же час визначаючий зміст, що раніше визначався інтуїтивно, те цілком природно, що він швидко завоював загальне визнання.

До кінця 60-х років соціальна установка міцно закріпилася як основне поняття при поясненні соціально-психологічних процесів як на індивідуальному, так і на груповому рівні. По обсязі досліджень із нею може конкурувати тільки мала група, але якщо дослідження установки можна собі представити поза груповим процесом, те зворотна картина просто немислима.

Будучи однієї із центральних областей дослідження, соціальна установка пережила разом з усією соціально-психологічною наукою її підйоми й спади. Перший період (1918-1940 р.) відзначений теоретичними дискусіями про зміст самого поняття, розвитком техніки виміру установки (починаючи зі шкали Терстона, запропонованої в 1928 р.). До кінця цього періоду був установлений один з відмітних ознак соціальної установки - «інтенсивність позитивного або негативного афекту щодо якого-небудь психологічного об'єкта». В 1931 р. Парк додав ще дві ознаки: латентність (тобто неприступність для прямого спостереження) і походження з досвіду. В 1935 р. Г. Олпорт, проробивши величезну роботу з узагальнення визначень, що були до того часу, запропонував свій варіант, і до нинішнього часу «виконуючий обов'язки» загальноприйнятого: «Установка є стан психонервної готовності, що зложилося на основі досвіду й робить напрямне й (або) динамічний вплив на реакції індивіда щодо всіх об'єктів або ситуацій, з якими він зв'язаний. У цьому визначенні основні ознаки установки - її що випереджає й регулятивна дія.

Другий етап (1940-1950 р.) - період відносного спаду в дослідженнях соціальної установки, що пояснюється перемиканням інтересу на динаміку групових процесів - область, стимульовану ідеями К. Левина; позначилися й несправджені надії на точну квантифікацію установки. Разом з тим саме в цей період (в 1947 р.) М. Смитом був запропонований розподіл установки на три компоненти: когнітивний, афективний і поведінковий, а також було встановлено, що ця структура має певну стійкість. Акцентувати увагу на цій стороні установки, Д. Кемпбелл визначає її як «синдром стійкості реакції на соціальні об'єкти».