Клінічно-патогенетичні особливості перебігу подагриу хворих з ураженням гепатобіліарної системи та шляхи їх корекції

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Захворюваність на подагру невпинно збільшується. Згідно з даними епідеміологічних досліджень, проведених у країнах Європи і Америки, на цю патологію хворіє до 2% дорослого населення, а серед чоловіків віком 55-64 роки частота цього захворювання досягає 4,3-6,1% (Мухін І.В., 2001; Синяченко О.В., 2005; Свінціцький А.С., 2006). Поширеність подагри в окремих областях України досягла 400 і більше на 100 тис. населення (Коваленко В.М. та ін., 2001). Серед пацієнтів спеціалізованих ревматологічних клінік частота хвороби за останні півстоліття збільшилася в 30 разів, досягнувши 6-8% від числа всіх хворих (Мухін І.В., 2001). Подагра часто призводить до тимчасової і стійкої втрати працездатності, а також до обмеження професійної діяльності. Однак у перший рік захворювання правильно діагностується тільки у 10-15% хворих. Залишається актуальною проблема лікування даної нозології. Незважаючи на широкий арсенал медикаментозних засобів, терапія подагри на практиці обмежується дієтою, застосуванням нестероїдних протизапальних препаратів та аллопуринолу (Синяченко О.В., 2005), причому на тлі супутнього ураження печінки, яке наявне у 25% хворих (Шукурова С.М., 1996), та жовчного міхура цю проблему абсолютно не вирішено.
Особливістю застосування гепатопротекторів при поєднанні подагри й ураження гепатобіліарної системи (ГБС) є їх вплив на концентрацію сечової кислоти (СК), оскільки підвищення останньої у плазмі крові може негативно вплинути на перебіг основного захворювання та спровокувати загострення. Незважаючи на істотну кількість гепатопротекторів, на теперішній час відсутні відомості щодо їхнього застосування в комплексній терапії хворих на подагру з супутнім ураженням ГБС, а також щодо їх впливу на прояви суглобового синдрому та пуриновий обмін.