Символічні структури давньої драми в контексті психоаналітичного дискурсу З. Фройда

Інтерес до неусвідомлених психічних процесів у літературознавстві на межі ХІХ-ХХ століть сприяв зверненню до теорій психоаналізу. Як зазначає Н.Зборовська, "Критика класичного психоаналізу сприяла нетрадиційному тлумаченню літератури загалом. Динамічний зсув психоаналітичних концепцій до біологізму (матерії, тілесності) або духовності (слова, логосу) зумовили унікальні зрушення в літературній інтерпретаційній методології" [1; 9].

Психоаналітична критика починається з праць Зиґмунда Фройда і має прикладний характер. Особливе значення для розвитку психоаналітичної теорії мистецтва та літератури мали такі дослідження психоаналітика, як "Інтерпретація снів" (1900), "Леонардо да Вінчі і пам’ять його дитинства" (1908), "Достоєвський і батьковбивство" (1928), "Галюцинації і сни у "Ґрадіві" Єнсена" (1907).

У світогляді З.Фройда поняття науки і релігії протиставляється. Релігійний світогляд трактується як інфантильний, релігія тлумачиться як невротичне захворювання людства [5; 639]. Тож із точки зору психоаналітичних концепцій, багаточисленні біблійні алюзії, символи, образи, сюжети літературних творів можна розглядати як ідентифіковані в символічній формі витіснення індивідуальних чи колективних переживань інфантильного характеру.

Драматичний твір, що може фіксувати зародження, розвиток і розв’язання невротичного конфлікту, вияви людського божевілля, відображати процес становлення особистості, відтворювати художньо-образні моделі психічних структур людини тощо, на наше переконання, є унікальним матеріалом для застосування психоаналітичних методів.

У цій статті маємо на меті, опираючись на концептуальні положення класичного психоаналізу щодо структури психічного апарату людини, проаналізувати семантику образів та символічних моделей Макро- і Мікрокосмосу драматичних творів епохи Бароко.