Економічна стратегія розвитку соціально-економічних систем України

Формування ринкових відносин передбачає низку змiн, якi охоплюють фундаментальнi засади функцiонування економiки i головних її iнституцiй, що визначають поведiнку наявних у суспiльствi структур i спрямовують соцiально-економiчний розвиток країни. Основою переходу до ринкової економiки є проведення взаємопов’заних реформ, якi передбачають:

-лiбералiзацiю полiтики, надання підприємствам та громадянам прав самостiйно приймати економiчнi рiшення, усунення рiзних заборон i обмежень на підприємницьку дiяльнiсть, вивiльнення цiн з-пiд надмiрного державного контролю;

-приватизацiю державних підприємств, створення системи приватної власностi, формування конкурентного середовища;

-забезпечення макроекономiчної стабiлiзацiї, проведення докорiнних iнституцiйних змiн, формування нової законодавчої системи, що регулює права власностi, конкуренцію тощо, а також здiйснює змiни в системi соцiального захисту.

На думку вiдомого фахiвця з глобалiзацiї Джорджа Сороса, “ми живемо у свiтi загальних ринкiв, де полiтичнi установки, однак, як i ранiше, виходять iз суверенiтету окремої держави. До глобалізації фiнансових ринкiв забезпечення бiльшої частини суспiльних благ було турботою уряду кожної окремої держави. Зараз же, в умовах вiльного перемiщення капiталу, окремим країнам дуже складно встановлювати свої правила i вводити свої податки, оскільки капітал країни можуть просто втратити. Більше того, в багатьох країнах просто немає хорошого уряду. Репресивні й корумповані режими, а також слабкі держави є, можливо, найголовнішими причинами злиденності і страждань на сьогодні. Таким чином, вироблення ефективних способів забезпечення суспільних благ у глобальному масштабі виявляється недостатнім. Ми маємо знайти способи сприяння появі ефективного уряду на чолі окремих держав”[8].

Слід зауважити, що наприкінці ХХ ст. більш очевидними стали якісні зміни в природі конкуренції, у джерелах конкурентоспроможності й у принципах економічного регулювання, що спостерігалися і раніше, але відчутними стали лише в останні роки.

У сучасному світі протягом останніх двох десятиліть система державного регулювання економіки більшості держав була спрямована на “підтримку порядку в господарстві”. Це вимагало від урядів застосування часто дуже непопулярних ринкових заходів, у тому числі: дерегуляція, реструктуризації, скорочення непродуктивних витрат, удосконалення погано функціонуючої інфраструктури. Проте, як справедливо зазначає С. Соколенко, навіть при виконанні цих непростих програм подальше підвищення продуктивності призупинилося, що було особливо характерним для найбільш розвинених країн [7]. На цьому тлі найбільш перспективним стало розширення використання інновацій через створення в країні, регіоні, місті, компанії умов для творчої розробки і наступної комерціоналізації нових ідей з метою досягнення стійкого підвищення продуктивності.

Екстенсивні методи, за якими протягом тривалого часу розвивалася світова економіка, коли у виробництві домінували традиційні еволюційні процеси і явища, практично вичерпали себе. Тому, як свідчить досвід розвинутих країн, рушійною силою, що спроможна забезпечити економічну незалежність України, є лише інновації й інноваційний шлях розвитку. Україна може і повинна, не повторюючи шлях, яким уже пройшли інші держави, вишукуючи та реалізуючи власні потенційні переваги, віднайти свій напрям розвитку з тим, щоб посісти гідне місце на світовому ринку, займаючи провідну позицію у сферах економічної діяльності, де для цього ще є умови. Це повинен бути процес, що цілеспрямовано й ефективно управляється, не покладаючись лише на дію ринкових регуляторів.