Проблема комунікативного виміру буття людини у німецькій філософії ХХ століття

Актуальність та доцільність дослідження. ХХ століття було позначене, з одного боку, небаченим досі інтелектуально-раціональним поступом, а з іншого – знеціненням індивідуального людського життя, марґіналізацією особи та її ціннісних орієнтацій, відчуттям замкнутості, поверховим спілкуванням, почуттям самотності. Антропокультурну сферу пронизує постійне відчуття кризи – “кризи розуму”, кризи засадничих метафізичних та онтологічних підвалин людського існування. Внаслідок цього сфера міжіндивідуальних стосунків, спілкування, комунікації у світлі теоретичного та практичного досвіду ХХ століття набуває особливої значущості й ваги.
У першій половині ХХ століття виникає потреба посилити комунікативні зв’язки, що допомагає розв’язувати екзистенційно-межові ситуації. Вагомий внесок у розгляд цього питання зробив німецький філософ К. Ясперс. Він акцентував увагу на тій обставині сучасного життя, за якою у ХХ столітті виникли принципово нові проблеми у сфері комунікативного співбуття людей. Мова йде про руйнування традиційної комунікативної системи та про поширення не людиновимірної комунікації, а масової маніпуляції свідомістю і поведінкою індивідів. Проте, за К. Ясперсом, людина має змогу вийти за рамки того, що вона робить, їй дано свободу. Ця можливість, котра характеризує найглибші, найінтимніші пласти людського буття, найповніше виявляється саме в актах спілкування однієї особистості з іншою, в актах змістовної комунікації. Така екзистенційна комунікація ґрунтується, за К. Ясперсом, на взаємності, відкритості та єднанні. Цей зв’язок між людьми найглибше розкривається в моменти справжніх випробувань долі та переживань.
У другій половині ХХ століття постає вимога звернення до світу повсякденної комунікації зі збереженням засад теоретичного освоєння світу. Один з таких найбільш продуктивних кроків здійснила німецька комунікативна філософія (вчення Ю. Габермаса та К.-О. Апеля), заснована на поєднанні уваги до світу повсякденної комунікації, життєвого світу людини взагалі та необхідності утвердження нетехнізованого розуму як вирішальної передумови подолання подальшого посилення антропологічної кризи, зокрема, кризи міжособистісного буття. На перший план виходить проблема інтерсуб’єктивності. Завдяки визнанню інтерсуб’єктивної сфери як визначальної у світі сучасної людини стає можливим здійснення результативних пошуків виходу із кризового стану, в якому опинилася людина, зорієнтована на класичні орієнтири індивідуальної свідомості.