Нові підходи до розуміння суспільства у філософських поглядах представників епохи Відродження

У міру переходу від середньовіччя, економічну основу якого складало сільське господарство, до міського способу життя і промислового виробництва все більше почала виявлятися особлива значущість людини, її своєрідність і творча активність. Властива для нової епохи, яка народжувалася, орієнтація на природно-тілесне бачення світу, увага до людського тіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміння дійсності виявилися співзвучним античним цінностям. Тому нову епоху назвали Відродженням (з фр. - період Ренесансу).
Формально філософи цього періоду за традицією в центр світоутворення ставили Бога, але головну увагу приділяли не йому, а людині. Творча еліта цього часу — гуманісти звеличували людину як творця світу культури, обожнювали її як суб'єкта творчої діяльності, зближуючи з Богом. Людина в епоху Відродження вважається не пасивним «зразком і подобою Бога», вона стає «богорівною» істотою. Урівнюють же людину з Богом дві основні властиві для неї якості - розум і свобода волі, які дають змогу людині перебирати нескінченну кількість можливостей для творчої самореалізації. Звеличуючи людину, гуманісти водночас критикували схоластичну філософію, наполягали на необхідності виходу за межі «схоластичної науки» до неформального, життєвого, гуманістичного знання. В епоху Відродження розвиваються нові уявлення про Всесвіт, який постає не замкненим, обмеженим, скінченним у просторі, а нескінченним.