Філософська думка часів Київської Русі

ПЛАН
1. Умови і чинники формування давньоруської філософії.
2. Джерельна спадщина філософії.
3. Філософія під впливом християнської традиції.
4. Онтологія та гносеологія філософії русичів.
5. Використана література.

1. Умови і чинники формування давньоруської філософії.
Філософські начала проукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високо розвинуту спільноту — українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світо пізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:
1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могли забезпечити лише філософія.
2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подалі, пішло філософського виокремлення. «Державність Києва, — як писав український вчений, професор Альбертського університету (СІЛА) Іван Лисяк-Рудницький (1919— 1984), — носила на собі виразну печать духа свободи. Цьому сприяли такі чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідності індивідуума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазі-федеративний кшталт». Усе це давало простір для певної поліфонії думок, вияву інтелектуальних сил, здатностей розуму, без чого неможливий розвиток філософії.
3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. «Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою. Гідне уваги судження літописця, який, прославляючи Ярослава за сприяння книжності, порівнює його заслуги із заслугами самого Володимира, який охрестив руський народ. Володимира він уподоблює зоравшому ниву, а Ярослава — сіячу», — наголошував український історик Микола Костомаров (1817—1885).