Експериментальні дослідження ефективності тіотриазоліну за умов доксорубіцинової кардіоміопатії

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Протипухлинні антибіотики із групи антрациклінів (доксорубіцин, даунорубіцин, епірубіцин та ін.) широко застосовують для лікування гемобластозів та інших злоякісних новоутворень. Однак терапія цими препаратами супроводжується розвитком багатьох ускладнень, в тому числі і кардіальних. Клінічний досвід свідчить, що доксорубіцин є одним з найбільш активних і широко застосовуваних антрациклінових антибіотиків (Лосєва М.П., 2000; Шарикіна Н.І., 2004; Исмаил-Заде Р.С., 2005; Berry G.І. et al., 2005; Dalen E.C. et al., 2006).
Особливості хімічної будови, фармакокінетики, фармакодинаміки доксорубіцину зумовлюють виражену кардіотоксичність, яка призводить до розвитку дилятаційної кардіоміопатії, що вимагає відміни препарату ще до досягнення оптимального клінічного ефекту (Коваленко В.М., 2002; Bertіnchard І.P. et al., 2003; Калінкіна Н.В., 2004; Dudka І., 2006). Для попередження токсичного впливу антрациклінів на міокард застосовується дексразоксан (кардіоксан). Однак, останніми роками встановлені побічні ефекти препарату: апоптогенна дія на кардіоміоцити, мієлотоксичність, що значно обмежує його застосування (Sromova T. et al., 2002).
Кардіотоксична дія властива також препаратам, що містять фтор: фторвміщуючі цитостатики, натрію фторид, фторвмісні глюкокортикоїди. Засоби для запобігання кардіотоксичному впливу останніх не розроблені і в клініці відсутні (Kolarіc K. et al., 1995; Head K. et al., 2001; Коваленко В.М. та ін., 2002).
Обмежена можливість лікування цих патологічних станів обґрунтовує необхідність пошуку та впровадження ефективних та безпечних медикаментів для попередження їх виникнення.