Комплексна фізико-географічна характеристика Альпійської гірської системи

Вступ

Географічне положення

Розділ 1. Оротектонічна характеристика

1.1 Геологічна будова території та історія геологічного розвитку

1.2 Рельєф

1.3 Корисні копалини

Розділ 2. Клімат

2.1 Циркуляційні процеси по сезонам року

2.2 Радіаційний баланс

2.3 Температура повітря по сезонам року

2.4 Опади по сезонам року

Розділ 3. Внутрішні води

3.1 Річки

3.2 Озера

3.3 Підземні води

3.4 Болота

Розділ 4. Ґрунтово-рослинний покрив та тваринний світ

4.1 Ґрунти

4.2 Рослинність

4.3 Тваринний світ

Розділ 5. Природні зони

Розділ 6. Сучасний стан ландшафтів. Проблеми

Висновки

Література

РОЗДІЛ 1. ОРОТЕКТОНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА



1.1 Геологічна будова території та історія геологічного розвитку

Виділяється 2 великих орографічних ділянки: Західні Альпи (Французько-Італійська й Швейцарські) і Східні Альпи, межа між якими проходить по трансальпійській зоні розламів, від Боденського озера до Заднього Рейну, перевалу Шплюген й озеру Комо. Найбільш високі в Альпах хребти осьової (або кристалічної) зони. У крайових зонах (вапнякових і флішевих) переважають средньовисотні хребти. У Західних Альпах хребти осьової зони круто обриваються до Венеціанно-Паданскої рівнини, а із Півночі і Заході обрамлені смугою більше низьких крайових хребтів і добре виражених передгір'їв. Осьова зона Західних Альпи складається із Приморських, Котских Альп, масиву Пельву, Грайских, Савойских Альп з масивом Монблан, Пеннинских, Лепонтінских, Бернських і Гларнских Альп, а крайова зона - із Французьких Вапнякових Альп (хребет Веркор й ін.) і Швейцарських Предальпійских Східних Альп у цілому нижче, але ширше, ніж Західні Альпи Високогірний ланцюг у них представлена Ретийскими, Эцтальскими, Циллертальскими Альпами, Високим і Низьким Тауэрном. Хребти осьової зони обрамлені вапняковими хребтами як із Півночі (Альгейские А., Карвендель, Зальцбургские А., Австрійські Вапнякові А. й ін.), так і з Півдня (Бергамские, Доломітові, Карнийские, Юлийские А. й ін.).

А. представляють складну систему гірських височин і кряжів, що утворять зигзагоподібну ламану лінію й розсіяних цілу масу широких поздовжніх і глибоких поперечних долин. Внутрішній край альпійської дуги в зап. своєї частини круто спускається до низовини р. По, у східній, починаючи від Лаго-Маджиоре, більше поступовий перехід до сусідньої низовини становлять більше низькі кряжі передгір'їв і Середні А., так само як і на зовнішньому краї - від вищих А. до долини ріки Рони, Швейцарського й Баварського плоскогір’я. височинам і до долини Дунаю. По висоті А. розділяються на: передгір'я, великою частиною лісисті кряжі 800-1800 м в.; Середні Альпи, 1800-2400 м, частиною скелясті, частиною же покриті рослинністю, і Вищі Альпи, більше 2400 м, стрімкі голі скелі, подекуди скудно одягнені листами й альпійськими травами або ж великі сніжні глетчери й поля. Середня висота гребеня Вищих А. рівняється 2000-2400 м і ставиться до висоти гірських вершин приблизно як 1:2. Гірські породи А. частиною кристалічні, частиною осадові. До першого належать різні граніти, сиєніт, порфір, серпентин (змійовик), гнейс, слюдяний сланець, роговообманковый і тальковий сланці, до яких приєднуються інші метаморфічні породи, тобто утворилися шляхом перетворення з осадових, як то: сірі й зелені сланці, зернисті вапняки, доломіти, гіпси й ін. Із властиво осадових порід можна вказати із упевненістю тільки на найдавнішу формацію первинної епохи у Східних А.; у середній і західній з А. вона поступилася, імовірно, місце метаморфічним породам. Кам'яновугільну формацію ми зустрічаємо в західній, так й у сході з А.; у першій вона представлена антрацитовими сланцями, у другий - вапняками. Вторинна формація, а саме тріас, представлений червоними й зеленими сланцями й конгломератами, чорними й сірими доломітами, сильно розвинений у Східні й слабкіше - у Західних Альпах. Лейас А., звичайно щільний вапняк, зустрічається в гірській системі на всьому її протязі. Властиво юрська формація, а саме середній її ярус, досягає значного розвитку й характеризується темно-сірими, майже чорними, щільними або дрібнокристалічними вапняками (гірське вапно) і залізною рудою; вона утворить широкий пояс на захід і схід сторонах А. від Лигурийского моря до Дунаю; у Бернські А. вона становить потужні вершини, що досягають у Блюмлисских А. 3670, у Веттергорне 3703 м височини. Крейдова формація нашарована на південну й зустрічається на великому протязі по обидва боки альпійської системи, характеризуючись, головним чином, темно-сірими вапняними сланцевими (неокамен.) або сірими щільними вапняками. Далі, за крейдовою формацією випливають третинні утворення коценовой формації, нуммулітовий ярус і фліш; перший складається із дрібнозернистого сірувато-блакитнувато-чорного, богатого скам'янілостями вапняку й світло - і темно-сірого піщанику, останній - з темно-сірого, майже чорного вапняно-глинистого сланцю упереміж з вапняної брекчией і темносірим щільним піщаником. Ці шари можна з на всьому протязі західного й північного схилів, почасти також і на південному. Вони утворять довгий узький пояс, що ясно відокремлюється від неогенових або моласовых утворень. Неогенові третинні утворення, що відламалися на північному краї, тільки в самій східній частині їх проникають у долини, складаючись переважно із зеленого або блакитнувато-сірого піщанику й конгломерату (нагельфлу), з яких перший становить перехідний щабель між А. і лежачої до півночі від них областю, а останній утворить самі зовнішні кряжі передгір'їв. Узята в цілому Альпійська гірська система представляє кристалічне ядро, одягнене покривом осадових утворень; але це ядро не представляється цільним, безперервним, а розпадається на окремі центральні гірські маси, відділені одна від інших ділянками осадових формацій. Таких центральних гірських мас Штудер нараховує у Швейцарські А. - 12; у всій альпійській області їх, по рахунку Дезора, - 36. Всі вони складаються переважно із граніту й гнейсу, сієніту й слюдяного сланцю й разом з навколишніми їхніми сланцями утворять середню зону А., що з півночі й півдня супроводжується двома бічними зонами осадових формацій. Це геогностичний розподіл з повного розвитку тільки в Східні А., у західній частині південна бічна зона так близько підійшла до середнього, що не одержала самостійного розвитку й майже зовсім відсутній, так що гнейси й граніти центральної зони безпосередньо примикають до низовини ріки По, і тільки до сходу від Лаго-Маджиоре передовий вал, що складається з доломіту й перевелися, досягає значної товщі й, поступово й швидко товщаючи, тягнеться без подальших перерв до східного краю А.