Геоекономічне позиціювання і Україна: національні інтереси в контексті сучасного класифікаційного аналізу

Проблема геоекономічного вибору, оптимального розв'язання ділеми “Схід- Захід” зумовлює потребу чіткого з'ясування характеру та цілей інтеграційних процесів, причому природу останніх визначають саме основні діючі особи, макросуб'єкти глобального соціально-економічного життя, які, з точки зору природних національних інтересів певної країни виступають вже в якості об'єктів інтеграційних зусиль.

Типовою тенденцією розвитку міжнародних економічних відносин на початку ХХІ століття є інтернаціоналізація, важливими виявами якої є як глобалізація, так і регіоналізм. «Від пошуку можливостей співробітництва – до взаємної адаптації; від взаємовигідних контактів – до інтеграції зусиль; від обміну – до взаємопроникнення – від взаємопроникнення до формування єдиного ринкового та навіть соціального простору» – ось принципи, що містяться в основі його конкретних рис.

В цьому контексті проблематика національного геоекономічного позиціювання має особливе значення для країн, що перебувають на етапі ринкової трансформації. Сказане не означає надто помітної “свободи вибору” для таких держав, як Україна, – стихійні глобальні конкурентні процеси, рамки яких значною мірою визначаються інтересами провідних “гравців” (країн та угруповань), самі спрямовують національні човники переважної кількості учасників міжнародних економічних відносин до “належних їм ніш”.

Отже не йдеться про те, що можна вирішальним чином “помилитися”, міркуючи лише в термінах геополітики, й таким чином обрати для себе “не той” шлях розвитку. Але “помилковість”, втрата історичного шансу дійсно можуть мати місце, щоправда через інші причини – непроведення активної державної політики підтримки національного товаровиробника, відсутність дієвої стратегії в сферах інновацій, новітніх технологій, регіонального розвитку продуктивних сил та соціально-економічних систем.

Саме в цьому контексті недостатньо чітке розуміння швидкоплинних тенденцій дійсно може відіграти фатальну роль. Тим більше, що дія кардинально значущих факторів, які визначають розстановку сил у сучасному світі, інколи, в хронологічному вимірі, може трактуватися не тільки як довгострокова, але й середньотривала (в окремих випадках можна казати й про короткотермінові, вибухоподібні зміни структуровизначального плану).

Отже, чітке, оперативне, але водночас і неухильне врахування своєрідних “викликів часу” в геоекономічній політиці держави є однією з домінант макроекономічної та міжнародної політики. Відтак спроби теоретичного моделювання суперечливих та неоднозначних реальних подій та тенденцій набувають очевидної актуальності.

Останнім часом такі спроби окреслити нову полярність цивілізаційного розвитку здійснювалися неодноразово. Причому їм надавалося “хронологічно- безпосереднього” змісту, що пов'язаний із констатацією:

. поточного стратегічного співвідношення сил,

. історико-культурологічної належності,

. регіонально-географічної належності.

В першому відношенні (констатація стратегічного співвідношення сил) йшлося переважно про кількісний вимір означеної полярності, розподіл силового впливу та багатства. Так, констатувалася руйнація моделі біполярного світу (дезактуалізація конфлікту “Схід-Захід”), згадувалася традиційна “капіталістична тріада” – США, Західна Європа та Японія – але з урахуванням більш щільних зв'язків її структурних елементів із супутниковими країнами, спільниками по інтеграційних проектах. Враховуючи поглиблення диспропорцій в розподілі світового багатства на користь найбагатших та майже на загибель найбідніших країн, згадувалися й протиріччя між “багатою Північчю” та “бідним Півднем”. Але головною вадою подібної методології, яка не має принципових заперечень, є її виключно постфактна та механістична природа.

В другому (історико-культурологічному) відношенні здійснювалися спроби узагальнення тенденцій розвитку та його домінантних факторів (етно- історичних, історико-релігійних). Застосовувалися методи формального протиставлення згідно релігійного критерія (іудео-християнського, ісламського, індуїстсько-буддистського “світів”), комплексних характеристик релігійно-географічної належності, яка, як це презюмувалося, відображала спільність “історичної долі” народів. Втім, розв'язання задачі історико- культурологічної класифікації цивілізаційних підсистем взагалі не має органічно цілісного інструментарію. Причому виділення співставних за базовими рисами (хоча б, наприклад, за розмірами) етно-культурних елементів геополітики інколи, в структурному відношенні, є “притягнутим”, але неадекватним (так, наприклад, констатація афроісламської єдності вочевидь має, знов-таки, надто механістичний характер). Відтак робота над даною проблематикою, хоча і становить безумовний науковий інтерес, потребує відомої коректності, а також комплексності підходів.