Характеристика соціальних аспектів економічних відносин як ключові параметри ефективності економічної політики України

Зміст

Вступ. 3

1. Від проїдання капіталу до стимулів зростання. 4

2. Розвиток людського капіталу засобами соціальної політики уряду. 9

3. Досвід реалізації соціальної політики в Україні 18

Висновок. 22

Список використаної літератури. 23

Вступ

Соціальна політика держави покликана забезпечити громадянам гарантовані Конституцією України права: на життя, безпечні умови праці, винагороду за працю, захист сім’ї, відпочинок, освіту, житло, охорону здоров’я та медичну допомогу, соціальне забезпечення та сприятливе навколишнє середовище. Відтак очевидно, що визначальним пріоритетом державної економічної (зокрема соціальної) політики має стати забезпечення прав і свобод людини і громадянина, передбачених розділом II Конституції України.

Зазвичай найголовнішою проблемою здійснення соціальної політики, яка, як правило, і визначає межі її здійснення, є проблема фінансування соціальних витрат. Згідно зі світовою практикою, джерелами прямого та непрямого фінансування соціальної сфери є:

· безпосередні бюджетні видатки;

· «податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок;

· страхові внески до державних та недержавних страхових фондів;

· усуспільнення коштів підприємств у вигляді їх зобов’язання щодо виконання соціальних функцій;

· благодійність приватних осіб, фірм та організацій;

· громадські ініціативи √ різного роду фонди та збори;

· особисті кошти та зобов’язання громадян;

· кредити;

· надання державного майна для функціонування соціальної сфери, використання державної інфраструктури тощо.

1. Від проїдання капіталу до стимулів зростання

Діяльність держави у соціальній сфері майже виключно в формі соціального захисту, її відрив від інших складових соціально-економічної політики, і навпаки, здійснення економічної політики без урахування потреб соціального розвитку, як це відбувалося в Україні, закономірно призводять до руйнування як економіки, так і соціальної сфери.

Зазначені диспропорції досить яскраво проглядаються на прикладі взаємозв’язку грошової та соціальної політики. Відрив механізму визначення обсягу грошової маси в обігу від об’єктивних потреб економіки призвів до того, що забезпеченість обігу грошима (рівень монетизації ВВП по грошовому агрегату М2) впала з 50 % у 1992 році до 11,1 % у 1996 році. На перший погляд, ця несприятлива динаміка грошової сфери не відбилася на відносних показниках доходів населення.

Проте збереження або навіть зростання частки доходів населення і оплати праці у ВВП на тлі грошового забезпечення обігу, що зменшувалося, закономірно призвело до натуралізації заробітної плати, а також до виникнення заборгованостей з її виплат, яких до 1994 року не спостерігалося. Лише після початку поступової ремонетизації обігу (з 1997 року), у 1999 році вдалося призупинити, а у 2000 році значно скоротити заборгованості із заробітної плати.

Ці негативні явища у соціальній сфері були наслідком дефіциту оборотних коштів підприємств у ліквідній формі з одного боку, та неможливості знижувати витрати на оплату праці шляхом її скорочення з іншого.