Філософські засади теорії нації (Міхновський, Донцов, Сціборський, Липинський)

1. Микола Міхновський як фундатор національно-радикальної політично-філософської течії
2. Філософські засади “Націоналізму” Дмитра Донцова
3. “Націократія” Миколи Сціборського
4. Політична філософія Вячеслава Липинського
Висновки
Список використаних джерел

Вступ
Процес формування української нації є ключовим питанням державотворення і важливою складовою національної консолідації у цілому. Постає проблема не тільки уточнення цілей, орієнтирів соціального розвитку, створення відповідних механізмів формування нації, а й осмислення її теоретико-методологічних та філософських засад.
Як зазначає Г. Касьянов [10], термін “націоналізм” з'являється в українській публіцистиці приблизно у 80-90-ті роки XIX ст. Важко сказати, з якої мови він був запозичений: німецької чи французької. Тоді це слово ще не мало специфічного ідеологічного забарвлення й ототожнювалося з певними почуттями, культурною ідентичністю або ж діяльністю, спрямованою на захист культурних та (іноді) політичних прав нації. В полеміці Б. Грінченка і М. Драгоманова (1892-1893), присвяченій проблемам українського руху, “український націоналізм” здебільшого згадувався саме в такому контексті, як альтернатива “шовінізмові”. На рубежі XIX-XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття “націоналізм”. Після поразки української революції 1917-1921 pp. термін “націоналізм” був досить швидко монополізований радикальними націоналістичними напрямами в українському русі як на еміграції, так і на тих етнічних українських землях, що опинилися у складі держав-сусідів. Як безумовне кредо українського націоналізму остаточно визначилася відома тріада принципів: незалежність, державність і соборність української нації. Публікація у 1926 р. книги Д. Донцова “Націоналізм” і дискусія довкола неї в українській публіцистиці, вихід праць ідеологів ОУН Ю. Вассіяна, М. Сціборського та інших у 1920-30-ті роки привели до того, що ідентифікація “українського націоналізму” з відповідним політичним рухом та ідеологією (у даному випадку - ОУН) стала усталеною традицією, данину якій віддавали і дослідники, і політики, і публіцисти, як радянські, так і західні.
У радянській Україні вже з початку 1920-х років з'являється словосполучення “український буржуазний націоналізм”, спочатку в директивних документах Комуністичної партії (більшовиків) України, а згодом в офіціозній публіцистиці та наукових дослідженнях. Під це гасло, яке виконувало суто ідеологічні функції і здебільшого просто використовувалося як політичне тавро, підганялися всі ідеологічні течії і політичні угруповання, які вважалися конкурентами правлячої партії у сфері “національного питання”.