Гносеологічні проблеми історії в XX ст

Розчарування в ідеях Просвітництва, німецької класичної філософії привело західних мислителів вже у другій половині XIX ст. до теми «Критика історичного розуму». її утвердження в західноєвропейській філософії історії пов’язане з відмовою від віри у можливість зрозуміти глобальний смисл історії людства, трактувати її як прогресивно сформований процес, що веде до утвердження гуманізму і розуму в суспільному житті. «Критика історичного розуму», ставши лозунгом «філософії життя» і неокантіанства на межі XIX - XX ст., у нашому столітті знайшла найбільш послідовних продовжувачів у прихильниках таких напрямків як неогегельянство і неопозитивізм. Вони критикували так зване субстанційне мислення, що претендувало на виявлення єдиного начала соціального життя, яке було б підосновою всіх подій історії.
Одними з перших удар по «субстанційному» розумінню сенсу історії, гегелівській схематиці суспільного розвитку нанесли прихильники «філософії життя» Ф.Ніцше та В.Дільтей. Відмовившись від спадщини класичного раціоналізму, ці мислителі проголосили категорію «життя» базисною для розуміння світовлаштування, природи та історії. Однак кожен з них наповнив її власним змістом.
Для Ніцше поняття «життя» пов’язується з природно-біологічною основою, основною характеристикою якої є «воля до влади». Історію Ніцше сприймав як сферу протилежну стихії «життя». Він вважав історію силою небезпечною для життєвої основи, здатною придушити, «паралізувати» її. Історія постає, за Ніцше, необхідним злом, породженим людиною. Однак людина немислима у відриві від культурно історичної традиції. Тому Ніцше сформулював «закон», згідно з яким неісторичне та історичне є однаково потрібними для «здоров’я» індивіда, народу, культури.
З позицій цього «закону» він критикував європейську гуманістичну традицію за придушення культурою життєвої основи, створення неправдивого образу людини, історія, за Ніцше, належить людині, що спрямована вперед, «прихильнику», «хранителю традиції» і одночасно «прагнучому» звільнення від її гніту. Ці з ипи «життєвої установки» дають і різні види розуміння історії «монументальний», «антикварний» та «критичний». Історія володіє, за Ніцше, найбільшою цінністю тільки у «критичному» варіанті, коли сама вона стає засобом боротьби проти минулого, служить меті «притягання його до суду». Ніцше відкинув наявність цілісного смислу історії, доступного раціональному осягненню. Згідно його погляду, порочним є сам пошук глобального смислу історії, бо тоді вона була б «історією мас», історією закономірного і необхідного.