Структура та стратегії розвитку інформаційного комплексу ООН

Західні вчені і політологи зі світовими іменами, фахівці-практики і провідні політичні керівники вже достатньо довгий час приділяють проблемі інформації дуже серйозну увагу. Прем'єр-міністр Індії Індіра Ганді вважала, що інформація - це основа основ усіх видів людської діяльності. Широке поширення одержала точка зору про те, що інформація стає засобом виробництва, а її власники перетворюються в новий клас.

Розгляд думок і позицій провідних вчених Заходу з проблем інформації є дуже важливим, оскільки в другій половині ХХ ст. представники академічних кіл міцно посіли місця в установах, де формується реальна державна політика.

В офіційній доповіді Національної академії наук США 1981р. говорилося: «Сучасна ера електроніки означає кульмінацію другої промислової революції. Її вплив на суспільство може стати навіть більш глибоким, ніж те, що зробила перша промислова революція».

Протягом багатьох років робота ООН в області суспільної інформації часто ставала предметом пильної уваги з боку держав-членів, що історично дотримувалися в даному питанні різних точок зору. Ще в 1960 р. проф. Принстонського університету Л. Горденкер провів аналіз діяльності тодішнього Управління публічної інформації (УПІ). Він відзначив, що незабаром після створення ООН політика і бюджет тодішнього УПІ перетворилися в «об'єкт багаторічних складних дебатів». У ході цих дебатів чітко проявилося зіткнення інтересів і пріоритетів. Уряди, що виступали за економію засобів, виражали невдоволення змістом програм УПІ, і вимагали скорочення асигнувань на інформаційну діяльність. Проти них виступала більшість, у тому числі всі держави Латинської Америки і багато слаборозвинених країн, що заявляли про свою підтримку і змісту інформаційних програм, і бюджету. Разом з тим проф. Горденкер відзначив, що, незважаючи на кількаразові суперечки і різкі заяви, Управління виявилося життєздатним і діючим.