Моральні основи особистості й визнання суспільством її достоїнства та права на захист

Що таке особистість (не велика, виняткова, а особистість взагалі, особистість у досить масовому її вираженні), історія продемонструвала в ту ж епоху, коли миру була виявлена плеяда самобутніх і багатобічних ренесансних індивідуальностей.
Правда, ареною цієї демонстрації виявилася не стільки сама культура Відродження, скільки релігійний протестантський рух XVI століття. Його учасники, що піднялися проти авторитарної римсько-католицької церкви, виявили колись невідому здатність до самодисципліни й самопримуса, до добровільного зв'язування себе знову обраними морально-релігійними вимогами. Ієрархічної соборності римсько-католицької (папської) церкви була протипоставлена не себелюбність і індивідуалізм, а сила особисто на себе покладеній місії й обов'язку. Завзятість, витримка, самовладання прихильників молодого протестантизму ввійшли в легенду, а слова, сказані їх першим духовним вождем М. Лютером: "На тім стою й не можу інакше" - навіки сталі девізом індивідуально-незалежного поводження. Це було початком становлення поняття особистості в строгому й повному змісті слова, тобто індивідуального суб'єкта, що здатний відкривати й вибирати обов'язки, мети, покликання, відмінні від тих, які суспільство в особі церковної або світської влади, громади або церкві, задає йому під формою авторитету, що велить. Свідомість цієї персональної незалежності спочатку має діалектично-парадоксальну структуру: індивід відчуває себе вільним від обставин (і від влади, що розпоряджається обставинами), оскільки в досвіді віри переживає свою абсолютну, рабську підпорядкованість Богові. Ще не бачена рішучість у відстоюванні політичної й економічної (наприклад, підприємницької) волі підтримується теологією, що затверджує крайні, беззастережні версії божественного приречення.
Однак уже в XVIII сторіччі поняття "волі з волі Бога" заміщається поняттями "волі від природи", "волі по велінню совісті" і, нарешті, волі кожної людини, що протистоїть усьому світу причинності, що осягається емпірично.
Основні етичні висновки, що випливають із цього нового (строгого й повного) розуміння особистості, робить І. Кант. "Самодисципліна", "самовладання", "здатність бути паном собі самому" (згадаєте пушкінське: "умійте панувати собою...") - такі ключові поняття кантівського етичного словника. Але найважливіша кантівська категорія, що проливає світло на всю проблему особистості, - це автономія. Слово "автономія" має двоякий сенс. З одного боку, воно означає просто незалежність стосовно чого (автономія - те ж саме, що й суверенність). З іншого боку, автономія в буквальному значенні слова - це "самозаконність".
Як розуміти дане вираження? Звичайно, мова не йде тут про те, що людина винаходить для себе закони: сьогодні видумує одні, завтра підкоряється іншим, словом, пародіюючи Бога й наслідувати правителів-тиранам, кодифікує свою особисту сваволю, капризи й примхи. І в етичній традиції, і особливо в роботах самого Канта поняття автономії (самозаконності) має на увазі добровільний обмежувальний принцип, коли певне правило поведінки (по Канті, "максиму вчинку") людина задає собі сама раз і назавжди, тобто ставить його вище своїх мінливих бажань, потреб, пристрастей і минущих обставин, до яких треба пристосовуватися.